ПРОМОВА Андрей Шептицький
(голос владики Андрея Шептицького)

Майже 44 роки Українську грекокатолицьку церкву очолював митрополит Андрей (уроджений Роман) Шептицький. З ним рахувалися представники кожної влади, що приходила до Галичини в буремній першій половині ХХ століття...

1901 року галицький митрополичий престол посіла неординарна людина. Виходець із місцевого боярського роду, що дав вітчизняній церкві єпископа і двох митрополитів у ХVIIХVIIІ століттях, але до середини ХІХго зовні сполонізувався, Андрей Шептицький для поляків був ренегатом, а для українців «підозрілим польським агентом». Йому належало навести лад у справах церкви, зміцнити її авторитет в очах суспільства й держави, зупинити відплив пастви до польського костелу, знайти порозуміння з інтелігенцією, захопленою соціалістичними доктринами.

Непохитність митрополита в роки Першої світової війни, коли він не забажав покинути Львова у момент російської окупації, відмовився зректися своєї віри, за що був висланий углиб царської імперії, принесла йому світову славу. Іноземні дипломати й прогресивна інтелігенція Росії з обуренням сприймали факт переслідування Шептицького за релігійні переконання. Сам же митрополит потрактував своє трирічне перебування на теренах сусідньої держави як нагоду для поширення ідей унії. На засланні він згуртував однодумців і після Лютневої революції та свого звільнення висвятив для Великої України й Росії окремих грекокатолицьких священиків, а згодом рукопоклав єпископів.

Повертаючись до Львова, митрополит Андрей відвідав революційний Київ, де виступив у Центральній Раді, справивши таке потужне враження на наддніпрянських соціалістів, що вони забажали створення помісної української церкви на чолі з Шептицьким. Коли українці здобули владу в Галичині, він урочисто привітав постання державності, за що поплатився неволею. Згодом у виснажливій боротьбі Львів утратили, а митрополит, який удруге відмовився покинути паству й виїхати з міста, був узятий поляками під домашній арешт, що тривав два роки.