"Українська мова більше, як будьяка інша слов’янська, багата на димінувіативи, які є щиро народніми і з естетизованої натури українця,
особливо українки, випливають. Демінутивами можуть бути не лише іменники і прикметники, але й дієслова, прислівники: серденько (від іменника «серце»), «ходитоньки» (від дієслова «ходити»), швиденький (від прикметника «швидкий»), тутечки ( від прислівника «тут»).
У тих випадках, коли М. Вовчок малює ідилічні картини, вона частогусто користається цим запасом пестливих слів, в інших випадках вона звертається до них рідше...
Письменниця хоч і сипле як із рогу достатку приказками у всіх своїх оповіданнях, одначе це не вражає штучністю, бо ж приказки
переплітаються з усіма іншими компонентами фолклорного стилю. Приказки несуть із собою рефлексійний елемент і організують ритміку прози, також можуть бути і споглядальноліричними і приперчені гумором. Коли їх в оповіданні кілька, то вони немов би творять медитативний ланцюг.
Тавтологія у М. Вовчка ніяк не є «зайвими» словами, вони не тільки творять народній стиль розповіді, вони відограють ритмічну ролю у фразі, підсилюють настрій чи то сумовитости, чи жвавости залежно від сенсу тавтологічних виразів, що відтворюють певний настрій. За прикладами цієї стильової особливості не треба багато шукати: розкриймо оповідання «Павло Чорнокрил» і вже на перших сторінках натрапило на рясноту цих виразів: «тобі, бачиш, усе смішки та втішки»; «Господи — світе!, людейлюдей»; «зима зимиська перезимувалася»; «вже вечоріло та вечоріло, важко було та тяжко»; «журитися журно» тощо...
Письменниця вміє так малювати портрет, що зовнішні риси людини виступають заодно із внутрішньопсихологічними. Такою є
характеристика козака Павла Чорнокрила: «Він був чоловік поважний і ходив усе понурою, а серцем був палкий навіки. Немногомовний, а коли вже розговориться, то паше його кожне слово полум’ям. Був з себе чорнявий і хороший дуже». Ю.Бойко.